Коротко про себе: Мені 43 роки. Вища педагогічна освіта. Зараз працюю продавцем –консультантом. Дружина Люда і донечка Даринка. Дружина працює викладачем англійської мови, а дочка навчається у 10 класі. Надзвичайно люблю свою сім’ю.

Скільки загалом часу Ти був на війні?

Мобілізований у 2015 році. Відслужив майже півтора року. Другий раз підписав контракт на півроку.

Де саме довелося бути і які завдання виконувати?

Загалом це були і Донецька, і Луганська області. Під час служби в артилерійському дивізіоні 93 бригади, на той час тiльки сформованому, ми стояли на другій лінії оборони: чергування, тренування і так по колу. Вдруге, коли служив в артрозвідці нашої 44 бригади, випало виконувати бойові завдання на “O”. Вели спостереження за діями ворожої сторони. В разі, чого були готові і давали адекватну відповідь.

Яка перша думка спонукати на війну?

Отримав повістку. Думок чітких не було – лише емоції, багато емоцій. Від дикої, неадекватноï ра-

дості до суму та бентеги. Вир почуттів. Химерні і каламутні дні, які всотали в себе сльози, обıйми, непорозуміння, тривогу, підтримку.

Що було найважче: фізично і морально?                

Найважче було полишити рідних, дім, друзів, місто. Знаючи себе, переживав, чи зумію впоратися з усім. Хотів і знайшов там щирих, справжніх друзів, бойових братів, які допомагали порадою, плечем, шматком хліба. Без таких людей було б дуже важко. Важко на початках було розібратися з бойовою машиною, ладнати з командою, фізичні і психологічні навантаження теж давалися взнаки.

Як змінилося твоє життя після АТО, чи змінився світогляд?

Після служби змінився однозначно. Став агресивнішим, різкішим в діях і словах, ще більше недолюблюю фальшивих людей, більше став цінувати життя, особливо рідних мені людей, втратив трохи здоров’я, погіршилася дуже пам’ять і при цьому всьому стараюся не губити оптимізму та вміння прицільно стріляти.

Війна змінює. І якщо тілесні рани майже завжди видимі, то душевні маскуються всередині тебе. Світогляд, однозначно, змінюється. Змінився він і у мене. Став більше справедливо орієнтований, якщо так можна сформулювати. Також з’явилася якась творча енергія, напевно із якихось прихованих досі схронів. Полюбив тишу, люблю спостерігати за природою, ціную життя, а кістляву перестав боятися, бо вона стала мені сестрою.

Чи змiнилося, на твою думку, життя в Україні через війну?

Життя, мабуть , не змінилося. Дотичними до війни залишаються досі ті, хто був обпалений її вогнем ще з 14 року. В принципі, так і має бути. Війна залишається за териконами тільки завдяки воїнам, що боронять державу від ворога, а також тим, хто їм допомагає в силу можливостей і обставин.

Чому люди добровільно йдуть на ризик, йдуть на війну?

Мотивація у кожного своя. Для мене це був патріотизм, як би пафосно це не звучало, ткож бажання випробувати себе, що ти зможеш, чого ти  вартий, бажання врятувати чиїсь життя, також побачити життя справжнє, без прикрас. А ще це була найбільша моя пригода.

Чи підтримала сім’я твоє рішення йти на війну?

Сім’я, друзі – підтримали всі. Та й питання про те, щоб «відкосити», не  стояло. Мама дуже боялася за моє здоров’я.  Лише на її прохання я погодився пройти медичні обстеження і нічого не приховувати від медкомісії. Підтримка близьких важлива і зараз, особливо зараз.

Чи не виникало образ чи жалю за це рішення, коли тут, на мирній частині країни люди живуть звичним життям – сім’я, робота, відпочинок, розваги, а там- все інше – війна, поранення, загибелі?..

Образи на людей загалом не було. Кожен торує свій шлях. Це вибір особистий.

Яке майбутнє ти бачиш в Україні – для себе, для дочки?

Хочу, щоб у наших дітей було достойне майбутнє з великими можливостями і безліччю шляхів до їх реалізації. Майбутнє, де вони живуть у величній, захищеній державі.

Що допомагало на війні у найважчі моменти?

Допомагали дзвінки додому, голос людей, яких я люблю більше за усі скарби світу, за сотні кілометрів доносили тепло і затишок дому. Підтримка друзів, їх всіляка допомога. Особливо запам’ятався тактичний рюкзак, вщент наповнений цукерками. Книги були своєрідним порталом у інші виміри, де можна було б полишити втому і війну, зануритися у вигадані кимось світи. Рятували довгі розмови біля багаття з обідом чи вечерею, розмови про все на світі. Але, як завжди, війна вносила свої корективи.

КОЛИ закінчиться війна? Хто має її закінчити?

Хотілося б, щоб війну закінчило наше покоління і щоб дітям не довелося місити криваве багно. Але це лише бажання. Ворог завжди близько, як хижак у засідці. Нам треба бути напоготові. І коли треба буде, брат  зборю до рук.

Про мрії.

Мрію, щоб наша країна виборола нарешті незалежність, щоб праця попередніх поколінь не пропала даремно, цінувалася нащадками. Це якщо глобально. Якщо локально, то мрію, щоб у моєї доньки все вийшло в житті, щоб рідні були здоровими. Мрію про маленький дерев’яний будиночок у горах, де я міг би насолоджуватися заходом сонця, читаючи книжки.

Дякую за щиру розмову, за те, що захищаєш країну і нас всіх. І дуже щиро бажаю, щоб все здійснилося!

Розмовляла Наталя Янусь.

Журнал «Дзеркало», №1, вересень, 2020р.

фото – з соцмереж Юрія Костишина